СИСТЕМА ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ. Архівні документи Ч. 2.

Грудень 13, 2017 dolyalviv Документи, НОВИНИ, Статті

Державний архів Львівської області Фонд 1 – Опис 52– Справа 2856.

Переклад з польської мови.

ВІЙСЬКОВИЙ АТАШЕ

при Польському Посольстві в Берні.

Додаток 2 до № 2305

Переклад

Штамп «Таємно. Тримати зачиненим»

СИСТЕМА ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ

І. Окупація Східної Галичини з точки зору міжнародного права

Польща зайняла Східну Галичину на підставі декрету Верховної Ради Мирної Конференції від 25 червня 1919 р. Ось, що сказано у декреті:

 “З метою гарантування безпеки для осіб та майна мирних мешканців Східної Галичини від загрози, з боку більшовицьких банд, Верховна Рада Союзних і Об’єднаних Держав вирішила дозволити військам Польщі продовжити їх операцію аж до річки Збруч.

         Ці повноваження жодним чином не випереджають рішення, які Верховна Рада у майбутньому буде приймати для урегулювання політичного статусу  Галичини”.

На підставі декрету Верховної Ради від 11 липня 1919 р. бачимо, на які легальні підстави повинна була опиратись польська адміністрація, щоб виконати цей мандат.

Уряд Польщі отримає право на формування цивільної адміністрації у Східній Галичині лише після досягнення договору із Союзними та Об’єднаними Державами, положення якого гаранткватимуть максимальну автономію цієї території, а також політичну, релігійну та особисту свободи її мешканців. Підставою для укладення такої угоди повинно бути право на вільне самовизначення, яке буде служити мешканцям Східної Галичини з огляду на їх політичну приналежність; термін у який це право вступить у дію буде визначений Союзними та Об’єднаними Державами, або ж органами, яким ними буде передано відповідні повноваження.

Легальні підстави, які у загальних рисах закріплені у згаданому декреті є детально розписані у проекті трактату між  Союзними та Об’єднаними Державами з однієї сторони і Польщею з другої сторони, у проекті напрацьованим Верховною Радою на засіданні від 20 листопада 1919 р.

Через незгоду Польського Уряду, який відмовився підписати цей трактат, Верховна Рада на засіданні 22 грудня вирішила відкласти це питання на пізніший період. На підставі цього факту Польща не отримала права, яке за нею визнавав декрет від 11 липня 1919 р. і яке мало б бути надане їй внаслідок підписання трактату.

Таким чином, декрет Верховної Ради від 11 липня 1919 р. і проект трактату від 20 листопада 1919 р. демонструють волю Верховної Ради і одночасно визначають те, в який спосіб Польща мала б здійснювати адміністрування над Східною Галичиною. Із вище викладеного випливає таке:

– Польща повинна трактувати Східну Галичину як окрему територію, яка не входить до складу Польської Держави.

– Мешканці цієї території без огляду на національність і релігію повинні розцінюватись як громадяни цієї території, тобто як громадяни Східної Галичини, окремо від громадян Польської Держави. Закон про громадянство Польської Держави не може бути застосованим до території Східної Галичини.

– Польська Держава може управляти Східною Галичиною на підставі прав, визначених перед польською окупацією і брати до уваги закони, попередньо ухвалені, та які застосовуються як до окремих осіб, так і до національностей і релігій. Вона повинна розцінювати мешканців цього краю без різниці на національність та віросповідання як рівних перед законом,  також на підставі того, що Польща підписала із  Союзними та Об’єднаними Державами мирний договір у Сент-Жермені, де вище перелічені права чітко гарантовані для усіх мешканців, без різниці релігії, національності та раси. Одночасно, Польський Уряд не може, наперекір волі Верховної Ради в Парижі, вчиняти кроки, які б могли перевищувати її право визначати майбутню політичну приналежність Східної Галичини.

Отже, Польща мала б керуватись лише волею та рекомендаціями  Верховної Ради, а також міжнародним правом.

ІІ. Позиція Польського Уряду.

Всупереч мандатові Верховної Ради, Польща трактує Східну Галичину як складову частину Польської Держави. Сейм Польщі затвердив закони, які застосовуються до Східної Галичини.

Польська влада видає декрети для Східної Галичини, опираючись на законодавство Польської Держави.

Польща має намір поділити Східну Галичину на окремі адміністративні округи і долучити західну частину Східної Галичини до Західної Галичини.

Уряд Польщі поділяє мешканців Східної Галичини на 2 категорії:

1) Поляки трактуються громадянами Польської Держави із усіма громадянськими правами цієї держави. Вони також користуються усіма конституційними перевагами, а саме: особиста свобода, свобода слова, свобода видавництв, зібрань, маніфестацій, товариств, організацій, тощо. Вони представляють Східну Галичину в усіх політичних справах, як у внутрішніх, так і у зовнішніх справах.

2) Українців Польська Держава трактує як вороже населення на окупованих територіях. Вони позбавлені усіх цивільних прав і одночасно зносять усі повинності, які Держава накладає на своїх громадян, включно із державними позиками, цивільними і військовими реквізиціями; окрім того вже є рішення про обов’язкову військову службу в польській армії.

Євреї трактуються подвійно. Ті євреї, які вважаються поляками, трактуються громадянами Польської Держави, натомість більша частина євреїв трактуються як і українці, тобто вороже населення на окупованих територіях.

 

Після презентації правових засад, якими Польський Уряд керується щодо Східної Галичини, переходимо до системи польської окупації щодо українського населення. Зауважимо, що ми завжди готові доказати правдивість усіх наших тверджень.

ІІІ. Система польської окупації у Східній Галичині.

Як вже було сказано, Польський Уряд керує Східною Галичиною опосередковано, через польську меншину цього краю і опирається насамперед на польських службовців старої австрійської школи. Адміністративний апарат, отриманий у спадок після Австрії змінився лише тим, що в даний час усе залежить від Варшави, а не від Відня як колись, і що українців було позбавлено усіх прав, які вони здобули у австрійські часи.

Усі службовці зараз вважаються цивільними функціонерами Польської Держави, і присяга, яка складається службовцем Східної Галичини містить в собі положення про вірність Урядові і польському народові. Окрім того польські комітети (Комітет оборони Держави, інші), до складу яких входять польські службовці, мають значний вплив на адміністрацію і видають загальні директиви щодо управління краєм.

Ці вище згадані національні комітети вносять зміни чи анулюють декрети політичної влади, навіть ті, які видані Варшавою. Така адміністративна анархія вважається цілком нормальною, адже у всіх питаннях політичної організації влада звертається до цих комітетів, щоб отримати від них їх думку та погодження. Таким чином, рішення комітетів мають силу закону у питаннях щодо українських шкіл, виховних закладів, сільського господарства, а також в питаннях прийняття на службу цивільних урядників української національності. У компетенції цих комітетів є також озброєна цивільна охорона, яка своїм свавільним деспотизмом залякує українців.

Адміністрація, як військова, так і цивільна поводять себе дуже неоднозначно.  Усі адміністративні органи виконують свої функції довільно, на догоду сліпому польськомуо шовінізму. Вони порушують усі права. Закони та рішення, як австрійські, так і теперішні, польські, застосовуються лише з метою завдання шкоди українському населенню. Адміністративний деспотизм проявляється також при  формуванні гмін. Українські сільські гміни ліквідовано і замінено цивільними комісаріатами, інакше вони піддаються такому теророві, що таки змушені підкоритись цивільній владі.

Звільнення українських службовців.

Польський уряд звільнив усіх українських цивільних службовців, які служили Українському Уряду. Це було ще найлагідніше покарання, оскільки переважна більшість із них (а це тисячі) були заарештовані чи інтерновані без суду, як вороги Республіки Польща.

Таким чином родини цих службовців залишились без засобів існування. Лише частина цих їх змогла повернутись на службу, але отримали другорядні посади і піддаються дискримінації з боку своїх  керівників-поляків.

Заборона на використання української мови.

При австрійській системі українська мова здобула цілий ряд привілеїв на використання в цивільній адміністрації. Тобто, громадянин української національності мав повне право звертатись до органів державної влади та отримувати від них відповідь українською мовою. Польська влада скасувала цей привілей, і це явно суперечить міжнародному трактатові в Сент-Жермені.

У вересні 1919 р. у пресі з’явилось урядове повідомлення, що Польський Уряд незабаром буде обговорювати відновлення тих прав для української мови у Східній Галичині, якими вона була наділена ще за австрійських часів. Тим самим, це оголошення підтверджує факт того, що ці права були анульовані. Чи будуть вони відновлені і коли — того ніхто не знає. У будь-якому разі можна стверджувати, що поки польська адміністрація у Східній Галичині буде існувати, доти ці права, навіть повернені, завжди будуть залишатися de facto мертвою буквою і польська влада жодним чином не буде їх застосовувати.

Убивства, тортури, арешти, інтернування, засудження.

Переходимо до найбільш трагічних фактів окупації польською владою Східної Галичини: до тортур, які були застосовані польською цивільною та військовою владою до українського населення. Їх жертвами є як військовополонені так і цивільне населення. Під час окупації польською армією Східної Галичини її цивільні мешканці опинились поза законом. Розправи над українцями без суду були щоденним явищем. Не маючи жодного зв’язку із Східною Галичиною Уряд, що нижче підписався (тобто Народна Рада Східної Галичини — прим. перекладача) спромігся зібрати лише незначну кількість фактів із сотень  вчинених убивств. Серед них — факти розстрілу без суду українського міністра сільського господарства Мартинця, відомого композитора о.Нижанківського, о.Підляшецького та Галібея, які були закатовані і спалені живцем після того, як їх облили нафтою.

Окрім того, польською владою було проведено масовий арешт українців, одні з яких стали жертвою військових судів, а інші були ув’язнені, або ж запроторені до таборів для інтернованих осіб.

Кількість інтернованих та ув’язнених українців перевищує 200 000 осіб і постійно зростає. Серед них — патріотично налаштовані люди, впливові та активні представники громади — священики, вчителі, урядники, ремісники, селяни, міщани, робітники, тощо без різниці віку та статі. Усі були вкинені до тюрем чи концентраційних таборів.

Під час арештів та транспортувань із нещасними жертвами поводились у варварський спосіб, морились голодом. Багато із них мали поламані щелепи і зуби, виколоті очі, тощо.

Табори ув’язнених і інтернованих були у Львові, Перемишлі, в Пикуличах (біля Перемишля), Демб’є (біля Кракова), Вадовицях, Віснічу — у Галичині, в Щипьорні, Модліні, Дебліні, Повйозках (біля Каліша), у Варшаві, Бресті, Томашові, Холмі, Грубешові, Влодаві, Бялей, Бєльську, Соколові — у колишній Росії; у Стшалкові, Тухолі — в колишній Прусії. Окрім того, усі галицькі тюрми були переповнені українцями. Щоденно у в’язницях та концентраційних таборах тортури, голод і епідемії переносили сотні жертв.

Щоденна варшавська газета та центральний орган партії ППС “Роботнік” табір у Бресті називає “табором трупів”, а голод, який там панує, характеризує таким страшним чином: “Інтерновані збирають неперетравлені зерна у кінських кізяках і їдять їх разом із стружкою”.

Перший етап арештів та інтернувань почався одразу після зайняття Східної Галичини польськими військами і охопив увесь край.

Характерною рисою другого етапу була кампанія, яка проводилась польською владою проти українського населення під приводом роззброєння. У одному селі (Нагуєвичі повіту Дрогобич) дітей було зібрано у церковній дзвіниці та підпалено, щоб змусити їх признатись, де батьки сховали зброю.

Третій етап, навесні 1920 року обіймає околиці м.Косів у Карпатах. Голод і жахливі зловживання владою, а також провокації польських агентів стали причиною вибуху повстання, яке було придушене армією та польськими польовими судами. Репресії були жахливими. Заарештовані селяни отримували сотні київ. Було заарештовано навіть священиків, які із зв’язаними руками змушували десятки кілометрів іти пішки до тюрми. Села були пограбовані і спалені.

Нарешті четвертий етап арештів мав місце після виходу совєтської армії із Галичини. На села були надіслані каральні експедиції, які заарештовували селян під звинуваченням симпатії до більшовиків. Ці люди, закуті у кайдани були кинуті до тюрем, де панують голод і епідемії.

Часті випадки, коли після довгого інтернування чи ув’язнення особи заарештовувались місцевою владою вдруге чи навіть втретє. Багато людей було засуджено. Значна кількість українських службовців з часів української адміністрації були засуджені лише за те, що виконували розпорядження своїх керівників, які нібито завдавали шкоди польському народові. Лише на цій підставі було ув’язнено професора Маслака. В усіх цих арештах та процесах значну роль відіграло бажання особистої помсти польських громадян щодо українців.

Місто Брест Литовський із цього огляду було найбільш упослідженим. Нам добре відомо, що у період з 27 липня до 4 вересня 1919 року у таборі цього міста померло 774 інтернованих. Їх імена та прізвища були опубліковані у львівській газеті “Вперед”. Взимку, щоденно у тих неопалюваних таборах українські в’язні помирали сотнями. Аналогічно відбувалося в Пикуличах біля Перемишля про це писала варшавська газета “Роботнік”.

Саме у цей час виникла епідемія у цілому краї, особливо у Східній Галичині. Але польська влада абсолютно нічого не зробила, щоб цьому запобігти, навіть  навпаки – робила усе в такий спосіб, ніби бажала загибелі якнайбільшій кількості українців.

Усі ці убивства, тортури, арешти та інтернування, також голод і епідемії в концентраційних таборах спричинили смерть десятків тисяч українців, зруйнували їх морально і фізично, не кажучи вже про те, в які злидні потрапили їх родини.

У такий спосіб Польський Уряд діє систематично, прагнучи до цілковитого фізичного знищення української громади.

Переслідування української церкви та клиру.

Ведучи мову про інтелектуальну руїну, яку Польський Уряд вчинив щодо українського народу, звертаємо насамперед увагу  цивілізованого світу на осквернення польською армією храмів. Українські церкви були пограбовані, зруйновна, чи навіть перетворені на стайні. У семінаристській церкві у Львові було влаштовано кінотеатр для польських солдатів.

Багато священиків були убиті, розстріляні без жодного слідства, інші – заарештовані, інтерновані, або засуджені. Через це пройшло 700 українських священиків, серед них – особи похилого віку, а також отці високого сану, яких було інтерновано. У окремих дієцезіях із 30-40 священиків залишилось лише від 2 до 5-ти. Церковне майно було пограбоване або ж реквізоване.

Переслідування української преси.

Українська преса під польською окупацією придушується військовою цензурою, яка конфісковує видавництва, закриває друкарні, накладає штрафи, заарештовує редакторів та щодня конфісковує щоденні газети.

Одразу  після окупації Львова польською армією, було зупинено вихід органів найсильнішої української партії (національно-демократичної, які виходили від 1880 року) – щоденної газета «Діло» та тижневика «Свобода». Щоденна газета цієї партії «Громадська Думка», яка почала виходити у кінці 1919 року, була припинена у вересні 1920 року, згодом така ж доля спіткала орган цієї партії «Українська Думка», щоденну газету «Нова Рада» і тижневик «Правда».  Після численних конфіскацій було припинено вихід церковних газет. Щоденна газета соціал-демократії «Вперед» взимку 1918-19 років була змушена разом із українським текстом вміщувати ті самі матеріали польськими літерами. Після багатьох обшуків у редакції було заарештовано редакторів, на кілька днів випуск газети було зупинено і нарешті у березні 1919 року газету було закрито загалом. Від осені 1919 року газета «Вперед» почала виходити знову, витримуючи щоденні конфіскації та штрафи.

Соціал-демократичний друкований орган «Земля і Воля» припинив вихід. Усі спроби розпочати видавництво щоденних газет у провінції зазнали невдач. Український «Голос» із Перемишля і «Воля» у Станіславі припинили роботу.

7) Зібрання, організації, товариства.

Українське населення було цілком позбавлене права на зібрання. Це є причиною того, що населення втратило можливість висловлюватись щодо свого становища чи  заявити про свої побажання.

Якщо і існують ще українські політичні організації, то вони перебувають під постійним терором та переслідуваннями.

Навіть гуманітарні та наукові організації і товариства не мають можливості виконувати свої завдання. Із значними труднощами вдалося створити гуманітарну організацію Український Цивільний Комітет, яка здійснює опіку над ув’язненими, інтернованими, безробітними  та членам їх родин. Цей комітет надалі діє, незважаючи на терор, обшуки, арешти та інші репресії.

Товариство «Просвіта», яке існує з 1868 року та займається поширенням просвіти серед українців не може розпочати свою діяльність, бо влада ставить всілякі перешкоди для його відділень та бібліотек.

Аналогічно з економічними організаціями, з якими поводяться у ще більш брутальний спосіб. Поляки припинили діяльність рільничого товариства «Сільський Господар» разом із відділами, спілки економічних товариств «Союз Господарських Спілок», яка таки змогла відновити свою діяльність у Львові, однак із забороною створення відділів у провінції. Усі товари на складах цього товариства поляки конфіскували. Було також закрито багато кредитових товариств, майно конфісковане, директорів ув’язнено. Незначна кількість українських банків ще існують, але працюють з великими труднощами, адже декрети польської влади повністю паралізують їх діяльність. Треба ще додати, що багато українських товариств та організацій зазнали величезних матеріальних втрат, внаслідок реквізиції приміщень, знищення меблів тощо.

8) Знищення української освіти.

З метою знищення в зародку розвитку української народної культури Польський Уряд заборонив українській молоді вступати до шкіл. Переважна більшість українських народних шкіл залишаються закритими. Українські гімназії (яких є заледве 5, оскільки утворення цих навчальних закладів залежало від  Галицького Сейму, де поляки мали переважну більшість) не можуть виконувати свої обов’язки, оскільки польська шкільна влада не постачає їх ані підручниками, ані дровами, чи іншими необхідними речами.

Створюються перешкоди до вступу української молоді до гімназій. Причому у школах вони змушені терпіти над собою зневагу і насмішки над своїм народом.

Перед війною було 9 приватний гімназій. Сьогодні навчання відбувається заледве у чотирьох, та й те із великими труднощами, оскільки частина приміщень була польською владою реквізована, вчителі – інтерновані, або ж виїхали за кордон.

На відкриття нових приватних шкіл влада не надає дозволу. Щоб допомогти незаможній молоді закінчити навчання, українці створили так звані «бурси», але приміщення цих установ переважно реквізовані. Студіювання в університеті для української молоді є просто не можливим. У львівському університеті при українській адміністрації було кілька українських кафедр, де професори викладали українською мовою і у відносинах із університетською владою українські студенти мали право використовувати українську мову.  Зараз професори та викладачі не мають змоги виконувати свої службові обов’язки, а доступ до університету українським студентам закрито.

Своїм декретом від 16 серпня 1919 року, як і пізнішими розпорядженнями, університетська адміністрація постановила, що право на вступ до університету мають лише польські громадяни, які надали свідоцтво про військову службу в польській армії. Окрім того, кожен українець, який має бажання вступити до університету змушений прийняти польське підданство та служити в армії, таким чином зраджуючи свою національність.

Українські студентки, хоч і не служать в армії, також до навчання у львівському університеті не допускаються. Усі прохання від Українського Комітету та організацій навчальної молоді з щодо зміни несправедливих декретів залишились без відповіді.

Шляхом відмов у видачі паспортів польська влада створює перешкоди для української молоді, яка хоче виїхати за кордон на навчання в університетах. Зрештою, тих, які б могли виїхати не так вже й багато, через відсутність коштів.

Наукове товариство «Шевченка» у Львові спробувало організувати приватні курси для молоді, але польська влада їх заборонила. Із аналогічних причин було також закрите Наукове товариство «Петро Могила». Така ж доля спіткала старовинну інституцію Ставропігійський інститут, який оголосив про набір студентів на курси, але поліція не дала на них дозволу. Характеризуючи тактику Польського Уряду треба зауважити, що з одного боку він створює перешкоди для вступу в університети та інші вищі навчальні заклади, а з другого – поширює за кордоном чутки про те, що Уряд нібито спеціально піклується долею української університетської молоді.

Для прикладу, восени 1919 року, коли Уряд Польщі оголосив про офіційний намір створення українського університету у Львові. Коли під час одного політичного зібрання у цьому місті поляки хотіли протестувати проти цього наміру Уряду, депутат Сейму п.Брюль звернувся із проханням не ухвалювати цього його, бо, за його словами, це надасть додаткові аргументи у Парижі Президентові Міністрів Падеревському, в питанні анексії Східної Галичини. Уряд Польщі не має наміру створювати український університет і тому протест був би шкідливим. У противному випадку це зашкодить панові Падеревському , який опираючись на заяву про відкриття такого університету буде мати аргументи на користь того, що Польща нібито дбає про інтереси української громади.

Через рік, восени 1920 року польська преса писала, що Польський Уряд має намір створити український університет у Станіславі та тимчасово, правничий факультет. Очевидно, що це повідомлення мало ту саму мету, що і попереднє.

9) Накладення державних повинностей на українську громаду.

Тут буде йтися про економічну руїну, спричинену системою польської окупації. Коли не рахуються із людським життям, то тим більше не зважають на матеріальний стан. Тому не будемо згадувати про реквізиції, які провела цивільна влада та польська армія. Поруч із хаосом, який панує у Польщі, вони виглядали як справжній грабіж.

Зрештою, не можна замовчати ті факти, коли польська влада примушує українських селян до роботи на землях великих землевласників, а також до надавання фірманок для перевезення вантажів польських колоністів.

Трохи більше можна сказати про ті повинності, які накладаються на українців і які мають характер зобов’язань перед Польським Урядом, незважаючи на те, що Східна Галичина не є складовою частиною Польської Держави.

Польська Держава оголосила обов’язковий обмін австрійських корон на польські марки, за курсом 100 корон = 70 марок, незважаючи на те, що міжнародна фінансова біржа фіксувала курс австрійської корони набагато вищим ніж курс польської марки. Таким чином Польський Уряд позбавив українців більш ніж 30 % готівки.

Окрім того, Уряд Польщі застосував до Східної Галичини закон про обов’язкову внутрішню позичку від 16 липня 1920 року. Польський Уряд застосував  до Східної Галичини також закон від 25 липня 1920 року, який стосується військової служби. Згідно до закону від 1 серпня 1920 року до лав армії призвано рекрутів з роками народження від 1859 по 1902 р.р. чужої національності та релігії, тобто українців та євреїв.

У відповідності до закону від 7 вересня 1920 року, опублікованому в польській офіційній газеті “Монітор” № 203 населення Польської Держави та окупованих територій змушене платити певну суму грошей на армію. Цей закон був застосований також і до Східної Галичини, не зважаючи на національність та релігію. Польські комісії, яким доручено збирати ці кошти для армії, стягують їх насамперед із українців та євреїв. Навіть в українських селах польська влада збирає високий податок, який називають даниною, так ніби у власному краї.

Нарешті, треба додати, що Польський Уряд намагається накинути українському населенню військову службу. Так, нещодавно  було організовано перепис чоловіків починаючи від 1890 року народження (на виконання декрету міністра внутрійшніх справ від 28 липня). Те, що цей декрет стосується військової служби, доказує інший декрет, опублікований комісаром міста Львова  від 2 серпня 1920 року, де сказано, що усі, хто не виконує це розпорядження будуть покарані на підставі австрійського військового кодексу від 5 липня 1912 року.

10) Польська колонізація у Східній Галичині.

У проекті трактату між главами держав Союзних і Об’єднаних Держав з однієї сторони і Польщею з другої сторони у питанні Східної Галичини стаття 9 забороняє колонізацію цього краю чинниками, які залучені з поза меж Східної Галичини. У статті 12 сказано, що питання сільського господарства залежать від сейму Східної Галичини. Такі приписи повинні були перешкодити планам колонізації польськими селянами великих господарств.

У Східній Галичині є близько 420 000 селянських родин, у власності яких  перебувають земельні наділи не більше 5 га. Окрім того, є близько 80 000 земельних пролетарів. Загалом пораховано, що є близько 900 000 га сільськогосподарських угідь (у тому числі із тими, що мають власника), які могли б підлягати земельній реформі. Із цього випливає, що кількість землі, яку можна було б розділити, не вистачає для задоволення інтересів дрібних власників і сільських пролетарів. Не зважаючи на це, Польський Уряд має намір розподілити усі ці землі серед польських колоністів, які прибудуть із Польщі.

Користуючись тим, що політичний статус Східної Галичини є не визначений, Польський Уряд намагається прискорити свою колонізаторську політику, щоб поставити Союзні і Об’єднані Держави перед доконаним фактом. Вже розподілено 134 великих господарства площею 69 000 га.

11) Плани Польщі щодо перепису населення. 

Через півтора року фізичного та морального знищення українського населення Польському Уряду здалося, що прийшов відповідний час на перепис населення з метою схарактеризування Східної Галичини. Польські джерела подають, що перепис населення має відбутися в грудні 1920 року. Кожен мешканець повинен назвати прізвище, національність і приналежність до держави. Очевидно, що Польська Держава розраховує на терор і фальшування перепису, щоби доказати те, що осеовна частина населення вважає себе за поляків.  Усі українці у Східній Галичині протестують проти цього, не зважаючи на наслідки. Результати цього перепису у жодному разі не можуть бути підставою до визначення долі Східної Галичини.

Такою є система польської окупації. Усі подані вище факти підтверджуються документально та свідченнями очевидців, їх можна знайти у брошурі під назвою “Криваві карти”, видану галицько-українським урядом (2-й том “Кривавих карт” вийде згодом).

Чого ми вимагаємо:

Вісімнадцять місяців окупації Східної Галичини беззаперечно доказують, що Польща намагається знищити українське населення матеріально, фізично і  морально з метою утвердження своєї влади на  українських територіях.

В ім’я людяності, в ім’я права кожного народу на самовизначення, в ім’я незалежності і справедливості українське населення Східної Галичини просить про захист і опіку перед жахливими переслідуваннями і просить покласти край  польській окупації у Східній Галичині.

Згідно із перекладом

Підпис

За матеріалами ДАЛО підготував Остап Козак.