Розвідка 2-ї австро-угорської армії про стан російського війська у 1915-1916 роках.

Травень 13, 2024 dolyalviv НОВИНИ, Статті

Автор – Остап Козак

У фондах Центрального державного історичного архіву у Львові  (ЦДІАЛ) зберігаються унікальні матеріали з історії Першої світової війни на теренах Галичини. Ідеться про збірку документів розвідувальної служби 2-ї австро-угорської армії періоду кінця червня 1915 р. – початку січня 1916 р. На той час  з’єднання Осередніх держав уже звільнили Львів, і під їхніми ударами тривав так званий “Великий відступ” російського війська.

Основну масу документів збірки становлять щоденні звіти корпусних розвідувальних відділів (Kundschaft Stelle, K-Stelle) про дислокацію російського війська, які надходили до відповідної служби штабу 2-ї австро-угорської армії (Hauptkundschaftstelle, HK-Stelle). Отриману інформацію ретельно аналізували  фахівці, і на цій підставі готували щоденні обіжники (Tagesbericht), додаючи до них схеми розташування ворожих позицій і частин. Авторами цих аналітичних документів були гауптман Славік (до кінця серпня 1915 року), а з жовтня 1915 року – оберлейтенант Раппапорт.

Зі змісту документів зрозуміло, що основними джерелами інформації про російське військо слугували допит військовополонених, інформація шпигунів та  аналіз трофейних документів, зокрема, й перехоплених радіорозвідкою.

Основний масив відомостей про ворога отримували шляхом допиту військовополонених. Оскільки у цей час російське військо похапцем відступало, царські солдати й офіцери масово здавалися у полон. Тож австро-угорська розвідка отримала багате джерело інформації. Російське командування намагалося протидіяти, поширюючи чутки про жорстоке ставлення австрійців до військовополонених. Мовляв, у полоні над ними будуть фізично знущатися та морити голодом. Однак рядові вояки не надто їм вірили і дуже часто ще до виходу на бойові позиції шукали можливостей здатися у полон^[1].

[1]                    ЦДІАЛ. – Ф. 791. – Оп. 1. – Спр. 7.

Насамперед австрійську розвідку цікавила інформація про командування російськими підрозділами, структуру полків і батальйонів, чисельність і поповнення особовим складом рот, різновиди озброєння, стан харчування тощо. За свідченнями полонених тогочасні російські піхотні полки складалися з 4 батальйонів по 4 роти у кожному, а стрілецькі полки – із 3 батальйонів. За штатом у роті повинно було налічуватися 200-220 осіб. Фактично ж їхня кількість не перевищувала 150-170, а після активних бойових дій опускалася нижче 100 осіб.

Ротами, здебільшого, командували офіцери у званні поручника. Загалом у підрозділі було 2-3 офіцери, з яких принаймні один був кадровим військовослужбовцем, а решта – мобілізовані резервісти. Утім, фронтовими ротами нерідко командували прапорщики та фельдфебелі^[2], а вояки скаржилися на відсутність командирів на передових позиціях.

[2]                    Там само. – Спр. 1.

Загалом на бойову роту припадало 160 гвинтівок. Російських піхотинців озброювали не лише вітчизняними, а й австрійськими гвинтівками. Траплялося, що окремі роти були озброєні лише трофейними зразками. Кожен російський піхотний полк мав у своєму складі кулеметний підрозділ, озброєний принаймні 8 кулеметами переважно російського виробництва. Окремі підрозділи використовували також австрійські та німецькі скоростріли.

Австро-угорських розвідників цікавив також запас набоїв, що видавався російському піхотинцю. Зазвичай, кожний отримував 250 набоїв, а під час відступу видавали навіть по 350. Додатково на кожних 3-4 вояків видавали скриньку з 400 набоями. Проте таке навантаження вважали надто обтяжливим і часто викидали. Тому при штабах російських дивізій та корпусів формували спеціальні групи, які, серед іншого, мали завдання збирати покинуті вояками набої та гільзи.

Дошкульною проблемою російського війська була катастрофічна нестача артилерійських набоїв. Полонені нерідко скаржилися на власну артилерію, яка не могла ні підтримати наступ, ані захистити від ворожого вогню.

Окремо австрійська розвідка цікавилася порядком комплектування особовим складом фронтових підрозділів. Зокрема, коли та в якій кількості надійшло поповнення, із яких саме запасних батальйонів, а також вік (рік народження) надісланих із тилу вояків. За твердженнями полонених, втрати у російських підрозділах загалом поповнювали вчасно. Призивники прибували до «воєнного начальника» найближчого районного міста. Звідти їх скеровували до запасного батальйону, де вони упродовж 4 тижнів займалися вогневою підготовкою. Далі вони опинялися на певному збірному (“передаточном”) пункті, які були розгорнуті у Києві, Любліні та інших містах. Певний час такий пункт діяв у Львові. Окрім того, функціонували проміжні збірні пункти, зокрема, у Турці. Із цих пунктів поповнення відряджали до фронтових підрозділів. Загалом запасні формування були озброєні гвинтівками щонайбільше на 20-30 відсотків. Чимало беззбройних вояків тижнями перебували при штабі полку або висиджували в окопах, очікуючи загибелі когось із озброєних товаришів.

Особовий склад рот приблизно наполовину складався із «ополченців», тобто осіб віком до 35 років, які у мирний час пройшли 6-місячні курси військової підготовки. Ще приблизно 20% становили резервісти віком до 42 років, які свого часу служили у війську. Стільки ж налічувалося й новобранців віком до 20 років. Решту (приблизно 10%) становили кадрові військовослужбовці.

Також полонені свідчили, що піхотні роти отримували харчування лише на 150-160 осіб. Пояснювалось це тим, що російське командування не відразу розподіляло надісланих із тилу вояків серед фронтових підрозділів. Із них створювали так звані “невооруженные команды” з метою поповнювати втрати рот щойно після боїв.

         Розповідали полонені і про так звані «дружини» (народне ополчення), які комплектували літніми особами. «Дружина» складалася з 4 рот по 600 осіб кожна. Вони несли службу і виконували різні військові роботи углибині країни. «Дружинників» навчали упродовж 2 місяців і після цього відряджали на фронт. Озброювали їх застарілими гвинтівками Бердана (так звані “берданки”), а також трофейною зброєю. На той час у Російській імперії уже були сформовані Чернігівська, Ростовська, Рязанська та Самарська «дружини»^[3].

[3]                    Там само. – Спр. 6.

         Харчування на передовій російські полонені оцінювали як достатнє, але були незадоволені його приготуванням. Зранку зупа була холодною і не сприймалась як тепла страва. Другу теплу страву з м’ясом видавали щойно увечері. М’яса було досить, позаяк під час відступу з Галичини росіяни реквізували усю худобу. Водночас хліба воякам дозволили брати досхочу.

Цікаво, що на певних ділянках фронту між австро-угорськими та російськими вояками існувало неписане правило. Якщо хтось вийшов із окопу і устромив  гвинтівку багнетом у землю, міг бути упевненим, що стріляти в нього не будуть. Завдяки цьому можна було безперешкодно набрати води, накопати картоплі чи зібрати дрова.

         Окремої уваги заслуговують звіти австрійських «конфідентів», тобто шпигунів, які добували інформацію за лінією фронту. Повернувшись, вони здавали детальні письмові звіти. Зокрема, один із них у липні 1915 року перетнув лінію фронту біля Бережан і, вдаючи з себе російського шпигуна, встановив контакт із офіцерами розвідвідділу російської 11-ї армії, а згодом із їхніми колегами у 8-й армії. Пообіцявши росіянам отримати секретні матеріали про австро-угорську армію, шпигун за їхньою допомогою перетнув лінію фронту у зворотньому напрямку і про результати своєї «подорожі» доповів австрійському начальству. Серед іншого, він повідомив, що російська армія розбудовує оборону на відтинках Почаїв – Базалія та Дубно – Рівне – Брест. Також, за його інформацією, наприкінці вересня планувався новий російський наступ, що повинен був розпочатися водночас із ударами військ Франції, Великобританії та Італії (див.: Документ 1).

Інший «конфідент», який отримав завдання провести розвідку в трикутнику Володимир – Ковель – Грубешів,  маскувався під цивільного біженця. Росіяни декілька разів заарештовували його, але за браком доказів випускали. Укотре затриманий, він дочекався звільнення австрійськими підрозділами (див.: Документ 2).

    Про діяльність шпигунів розповідали також полонені росіяни. Декому з них довелося бачити арешт німецького агента, який роздавав воякам по 5 царських рублів за інформацію про рух військових транспортів. Інші свідчили про схопленого коригувальника у цивільному, який мав при собі телефонний апарат і кабель. Що трапилося з ними, полонені не знали. Водночас вони скаржилися, що у Росії шпигунів лише заарештовують, натомість у Німеччині їх одразу вішають або калічать.

Певний масив інформації австрійська розвідка отримувала шляхом радіоперехоплення та розшифрування повідомлень російських штабів. Це засвідчує збережена в архіві низка робочих документів.

         А ось що розповів полонений унтерофіцер-телеграфіст про спосіб передавання наказів. Майже усі вони шифрувалися і передавались апаратами Юза, Морзе або радіотелеграфом. Телеграфісти шифрів не знали і тому зміст наказів був їм невідомий. Армійське і корпусне командування спілкувалися між собою апаратами Юза. Натомість штаби дивізій отримували інформацію за допомогою апаратів Морзе. Планувалося забезпечити штаби армій та корпусів новими апаратами Бодо, здатними водночас надсилати й отримувати інформацію. Також планували розбудувати густу телефонну мережу, хоча нею важливі накази передавалися рідко. У кожному армійському корпусі була власна радіотелеграфічна станція.

         Моральний стан російських солдатів та офіцерів за свідченнями полонених був пригнічений, адже вони відступали. Відчувалися втома й апатія. За оцінкою одного  бранців, навіть «попи вже не допомагають». Дедалі частішали розмови про укладення миру навіть за будь-яку ціну. За кожну згадку про мир вояків карали 25 ударами палицею. Чимало російських солдатів дезертирували із запасних батальйонів і військових шпиталів, переховуючись у лісах та полях. Цивільне населення підтримувало дезертирів і забезпечувало їх харчами^[4].

[4]                    Там само. – Спр. 2.

Тогочасні панівні настрої яскраво засвідчує перехоплений австрійцями у липні 1915 року письмовий наказ командира батальйону 402-го піхотного полку капітана Черського: «Наказую… під час атаки силами двох рот дістатися перешкод із колючого дроту. Наступом командую не я, а представник дивізії через командирів полків. Для полегшення вашого становища нічого вдіяти не можу. Знаю, що вам нелегко, але зрозумійте, що це війна, а не маневри».

Масштабний відступ 1915 року російські офіцери витлумачували «тактичними міркуваннями». Мовляв, на сучасному етапі відступатимемо лише до колишнього австрійсько-російського кордону. Там, мовляв, уже розбудовано потужну лінію оборони, подолати яку неможливо. Також у тилу формуються нові дивізії для запланованого на вересень 1915 року великого наступу з метою знову захопити Львів і Перемишль та дістатися Карпат.

Намагаючись підбадьорити рядових, російські офіцери стверджували, що уряд домовився з Японією про постачання артилерії, стрілецької зброї та набоїв. Пліткували навіть про відрядження до Росії японських дивізій. Серед архівних документів зберіглися захоплені російські інструкції про експлуатацію японської гвинтівки «Арізакі». Ними гадали озброювати вояків «дружин» і «ратників». Розповідали також про постачання озброєння з Великобританії та США.

Утім, рядові вояки не вірили усім цим балачкам і пов’язували відступ із корупцією та зрадою серед генералітету. Зокрема, невдачі тлумачили зрадою генералів німецького походження. Розповідали, що після відступу з Карпат окремих вищих офіцерів заарештували. Найбільше чуток стосувалося особи Головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича. Зокрема, розповідали, начебто під час сварки його поранив пострілом із револьвера колишній комендант фортеці Перемишль. Також стверджували, що кожен російський цар після тривалого перебування на троні потрапляв в оточення “палацової камарильї” та послуговувався лише автократичними методами правління. Полонені додавали, що цар Микола ІІ готовий воювати до останнього вояка. А певний залізничник повідомив, що за увесь час окупації Львова офіцери відправили залізницею до Росії величезну кількість вагонів із меблями, одягом та іншим награбованим майном.

Сидячи в окопах, російські солдати не знали справжнього становища. Тому, потрапивши у полон, щиро дивувалися, що Варшава уже захоплена німцями. Дізнавшись про це, полегшено зітхали: “Слава Богу. Можливо, тепер запанує мир. Нам непотрібна Варшава, у нас досить своєї землі“^[5]. Розповідали також, що у Росії панують революційні настрої, зростає незадоволення війною та шириться голод. У Москві, Єкатеринославі (сучасне м. Дніпро), Херсоні та Севастополі начебто готувалися народні повстання. У Тулі революціонери підірвали склади з боєприпасами. Фронтовики були переконані: «Якщо Росія програє війну, у країні вибухне революція». Лави революціонерів поповняли не лише студенти та робітники, а й чимало жінок, чоловіки яких загинули у Карпатах та під час відступу з Галичини. Вояки в окопах раділи таким настроям, сподіваючись на швидкий мир.

[5]                    Там само. – Спр. 4.

Цікавим є захоплений лист російського вояка, який після поранення лікувався у військовому шпиталі в Москві. Своєму товаришу на фронті він розповів про погроми, жертвами яких були цивільні мешканці німецького походження. Їх топили у Москва-річці (див.: Документ 3).

Таким чином збережені документи військової розвідки 2-ї австро-угорської армії дозволяють не лише відчути дух того часу  і довідатися про подробиці життя вояків часів Першої світової війни, а й провести чимало цікавих паралелей із сьогоденням. Історія вчить лише тих, хто прагне вивчити її уроки.

* * *

Документ 1.

Звіт агента розвідки від 4 серпня 1915 року.

1 липня мене відрядили із розвідувальним завданням під прикриттям. 3 липня я прибув до Бережан. Місто тоді було охоплене вогнем, і можна було побачити, як останні російські підрозділи полишають Бережани. Я знайшов певного російського солдата, який очікував на свій підрозділ, і попросив відвести мене до офіцера. Ми прибули до штабу батальйону 13-го фінляндського стрілецького полку, де мене допитав якийсь поручник. На моє прохання мене відвели до штабу полку (13-го фінляндського стрілецького полку), який тоді розташувався приблизно за 3 км східніше Бережан на шляху до Козови. Відтак вирушили верхи до командування 4-ї фінляндської стрілецької дивізії у Дубще, де я заночував.

4 липня у супроводі двох козаків мене відвезли до штабу XXII фінляндського корпусу. Штаб тоді перебував у с. Росохуватець, де мене допитав підполковник жандармерії Іванов. Під час допиту я повідомив інформацію, яку я отримав від головного розвідуправління. Іванов запротоколював мої свідчення, додатково запитав, що я знаю про Стрий, і кого саме австро-угорська влада заарештувала  за звинуваченням у русофільських симпатія. Окреме запитання стосувалося такого собі Шумело, який залишився у Стрию шпигувати. Далі розпитував про такого собі інженера Новаковського, а також називав багато імен, які я не встиг запам’ятати. Я відповів, що був у Сколе і під час переїзду до Жидачева затримався у Стрию лише на одну годину.

 Одразу після допиту разом із двома офіцерами та одним козаком ми вирушили автомобілем до штабу XI армії у с. Острів поблизу Тернополя. Там мене відвели до капітана Полякова, керівника розвідувального відділу XI армії, якому я повторив свою легенду. Поляков запитав, яке у мене було завдання від розвідувального відділу VIII армії, на що я відповів, що повинен був спостерігати за пересуванням війська на лініях Ужгород – Самбір та Мукачево – Стрий. Це мені не вдалося. Натомість я домовився з певним унтерофіцером, який служив у реєстратурі та погодився продати потрібні документи. Поляков запитав мене, чи я зміг би йому, тобто XI армії, за більшу суму грошей передати ці секретні документи. На це я відповів, що отримав завдання від розвідки VIII армії і лише їй можу передати ці документи. Поляков був дуже стурбований і передав мене жандармському ротмістру Сердюкову, який також служив у розвідувальному відділі XI армії.

Сердюков надав автомобіль із двома жандармами, яким я через Тернопіль і Золочів прибув до м. Броди. Там розташовувався штаб VIII армії. Мене привели до ротмістра Ширмо-Щербінського, який мене допитав. Уранці 5 липня прийшов начальник розвідувального відділу підполковник Кірьянов і також детально мене допитав. Я повторив свою легенду. Надвечір Кірянов надіслав мені 200 рублів, а ротмістр приставив до мене таємного агента на ім’я Генрик Міхальський, електротехніка зі Львова. Цей Міхальський сказав, що його дружина живе у Львові, позаяк йому бракує часу взяти її з собою. Разом із Міхальським, який міцно до мене вчепився, ми знайшли помешкання на вулиці Золотій у інженера Генрика Балбана. Ротмістр Щербінський не хотів видати мені посвідчення і пояснив, що супровід Міхальського необхідний, щоби мене не заарештували.

16-го (за старим стилем 7-го) липня мене викликав Щербінський і повідомив, що о 9-й годині вечора я маю бути готовим вирушити в дорогу. Мене повезуть автомобілем. При цьому він передав мені на витрати 200 рублів. Я зауважив, що перед тим Щербінський суворо заборонив мені з’являтися до нього, аж поки він сам мене не викличе. Увечері о 9 год., як і було домовлено, я прийшов до нього, отримав усне завдання і був автомобілем доставлений у Білий Камінь до штабу VII армійського корпусу. Звідти мене верхи у супроводі двох козаків відвезли на позиції 34-ї дивізії у Скваряві й передали прапорщику Лук’янову.

30 липня Лук’янов зав’язав мені очі й у супроводі двох козаків відрядив до штабу 136-го піхотного полку у Петричах. Там я перебував до вечора у певній кімнаті, а тоді мені знову зав’язали очі й у супроводі двох верхівців-козаків і двох піших вояків відвели до штабу 3-го батальйону у с. Могила. Далі командир батальйону наказав двом солдатам перевести мене через лінію фронту. При цьому він назвав їм пароль “Окоп”. Без пригод минув я форпости, далі вже сам звернув праворуч до струмка, де і був обстріляний. Перейшовши струмок, я повинен був повернути ліворуч, пройти приблизно 40 кроків і дістатися австро-угорських дротяних загороджень. Я точно дотримувався цієї вказівки і під обстрілом вояків австро-угорського 74-го піхотного полку дістався штучної перешкоди біля с. Русилів. Вона була віддалена від російських позицій приблизно на 400 кроків. Австрійський форпост почав обстрілювати мене приблизно з 35 м. На щастя, у мене не влучили, хоч ніч була світлою та був повний місяць. Я упав на землю і почав подавати знаки, свистіти. Із форпоста запитали, хто я. Я відповів, що австро-угорський вояк повертається з розвідки. Тоді викликали штабс-фельдфебеля кулеметного відділення, який забрав мене. Оберлейтенант 74-го піхотного полку Ледерер скерував мене до командира полку, якому я розповів детальну інформацію про позиції ворога. Звідти мене відрядили до штабу бригади, далі до штабу дивізії у Глинянах, а відтак до 19-го армійського корпусу. Гауптман Вільд відвіз мене зі Львова до Стрия.

Оскільки я повинен був дізнатися, яку лінію оборони займуть росіяни у випадку, якщо повністю відступлять із Галичини, повідомляю наступне. Із розмов офіцерів я довідався, що потойбіч галицького кордону на віддалі приблизно 4 км  паралельно до лінії кордону споруджують сильно укріплену смугу оборони. Вона складається із двох ліній – рядів окопів та артилерійських позицій на лінії Почаїв – Базалія. Для її спорудження звозять робітників із м. Броди та навколишніх місцевостей. Працівники за роботу щодня отримують 1 рубль та харчування. Вони розповідають, що робота дуже важка. Упродовж останніх тижнів будівництво значно прискорили, залучаючи до земляних робіт навіть жінок.

Лінія оборони Рівне – Дубно – Гродно – Брест Литовський також розбудовується. Як свідчать деякі купці, роботи ведуться дуже активно. Додатково зміцнюється оборона по лінії річки Збруч. Наприкінці вересня планується новий наступ одночасно з великими ударами військ Франції, Великобританії й Італії. Офіцери кажуть, що відступ пояснюється тактичними причинами, адже, відступаючи, росіяни знищують супротивника, який зазнає чималих втрат. Варшава ж була полишена зі стратегічних міркувань, бо як фортеця вона втратила своє значення. Також російські офіцери вважають, що відступ обумовлений нестачею боєприпасів, і що слід виграти час, щоби випродукувати достатню їхню кількість. У Бродах я зауважив підрозділи піхотних полків №№ 297, 260, 78, 195, 273, 276, здалеку – Подільську дружину № 651, 46…, Бесарабська 45, 432, 429. До складу VIII армії входять артилерійські бригади №№ 13, 38, 35, 9, 32, 34. Кавалерія: 12-й гусарський полк, 50-й кубанський козацький полк, 3-й уманський козацький полк. VII корпус складається із 34-ї, 65-ї та 69-ї дивізій. 34-й піхотний полк стоїть біля Старяви. Праворуч сусідує 65-та піхотна дивізія, за нею на схід – 69-та дивізія у резерві.

Настрої. Серед солдатів велике пригнічення, багато говорять про мир, який буде укладений щонайпізніше за три місяці. Офіцери, особливо вищого рангу, кажуть, що Росія воюватиме до останньої краплі крові. А незабаром розпочнеться наступ. Отоді, мовляв, російська армія покаже, на що вона здатна, маючи у резерві 800 тисяч вояків. Навіть якщо доведеться повністю забрати усе військо з Кавказу і кинути сюди. У місті Броди панує епідемія холери.

Моє завдання: 1) Усе, що стосується розташування та пересування війська; 2) Вести подальші переговори зі згаданим німецьким унтерофіцером, за допомогою довіреної особи надсилати матеріали, а тоді мені та унтерофіцеру передадуть гроші, 3) Періодично упродовж усіх 14 днів надсилати повідомлення через довірену особу про пошук штабу генерала Лінзінгена. Далі слід встановити особи надісланих розвідників (опис зовнішності, ім’я та куди відряджається), за можливості познайомитися з ними. 4) З’ясувати, що сталося із таким собі Ясьолковським, студентом політехнічної вищої школи, який був найкращим розвідником і вже упродовж трьох місяців не виходить на зв’язок. Опис: високий, міцний, обличчя повне, носить пенсне, борода відсутня, на лівій стороні шиї має шрам (Ясьолковський був таємним агентом військової розвідки австро-угорської 2-ї армії, зараз під арештом).

* * *

Документ 2.

Свідчення агента розвідки від 22 серпня 1915 року.

2102\1

Протокол допиту Йозефа Форнальського, якого військова розвідка відрядила 12 червня до Ярослава із завданням провести розвідку в районі Володимира Волинського, Ковеля, Грубешова, з’ясувати пересування війська та розташування оборонних ліній, і передати інформацію командуванню VI армійського корпусу.

Із VI корпусом він вирушив до м. Жовква, де 24 червня був переведений через лінію фронту поблизу Туринки. Під час перевірки документів був заарештований росіянами і доставлений спершу до штабк полку, згодом до штабу дивізії, а далі – до Великих Мостів і Сокаля. Із успіхом була використана легенда, начебто він утікає від австрійської армії. Завдяки цьому разом із іншими галицькими біженцями дістався Володимира Волинського. Спостереження під час мандрівки не мають значної вартості. Він виявив лише 10-ту кавалерійську дивізію.

У Володимирі його знову заарештували і 17 червня видали документи на проїзд до Києва. Але він вирушив до Ковеля. На той час у Ковелі не було жодних укріплень, їх навіть не споруджували. Раніше він чув від людей, які виїжджали з Ковеля, що там будували дерев’яні укриття, для чого залучували місцевих мешканців. Під час його перебування у Ковелі не було жодних військових формувань. Із Ковеля він повернувся до Володимира Волинського, щоби звідти вирушити до Грубешова. Але його знову заарештували і протримали два тижні. Відтак він вирушив до Грубешова, який був уже був нами захоплений. Тоді він помандрував знову до Володимира та на Сокальщину, прагнучи розвідати лінію фронту поблизу Яневичів на р. Луг. Там його затримали і доставили до Володимира, де він перебував аж до вступу нашого війська.

Загалом не помічено значного пересування військових підрозділів. На фронт прибуває багато кавалерії, чимало вершників стоять на позиціях. Зокрема, 3 червня дорогою з Володимира до Ковеля помічено 15-й та 17-й полки уланів і 27-й полк драгунів. На той час на річці Турія біля с. Турійськ споруджували укріплення. Особливо потужні позиції будують уздовж залізничної колії біля с. Турійськ, обладнуючи їх перешкодами з колючого дроту. Усюди пліткують, що кавалерію забирають із-під Варшави і спрямовують проти німецької армії. Натомість на австрійський фронт надсилають лише піхоту.

Набоїв бракує не лише артилерії, а й піхоті. Зокрема, під час битви під Грубешовом залізницею прибуло 8 нових гаубиць, із яких 4 залишилися у  Володимирі, а решта рушили до Грубешова. Того ж вечора їх уже розбитими привезли назад. Після того, як були знищені вагони з боєприпасами, гармати з Володимира Волинського забрали (?).

Більшість артилерії з Варшави переводять до Бреста Литовського, де росіяни готують сильну оборону. Частину варшавських гармат перекидують до околиць Сокаля та Кам’янки Струмилової (сучасне м. Кам’янка-Бузька), де росіяни планують прорив.

Солдати та поранені перебувають у вкрай пригніченому стані та у безнадії. Офіцери переконують їх у тому, що існує стартегічний план звабити ворога у російську глибинку, а біля Кам’янки здійснити потужний прорив та ще два маневри на оточення. Завдяки цьому гадають оточити ворога окремо у Галичині та окремо у Польщі.

Залишені супротивнику території слід спустошити. Усі харчі та метал включно з ліхтарями та сифоновими пляшками повинні бути реквізовані під приводом, що усе це необхідне для виробництва зброї. Місцевих мешканців змушуватимуть евакуюватися углиб країни. Створений пункт їхнього збору у Києві, хоча у місті уже панують великі злидні та безробіття. Перед відступом росіяни призвали до війська 19-річних. У Волинській та Подільській губерніях у вересні мобілізують усіх без винятку чоловіків віком 18-47 років.

Серед населення побутує думка, що цар Микола охоче уклав би мир і готовий піти на будь-які територіальні та матеріальні поступки. Водночас Головнокомандувач Микола Миколаєвич узагалі чути не хоче про укладення миру і прагне воювати до кінця…

Про японську допомогу вже не йдеться. Офіцери ще використовують цей аргумент, але солдати, які сподівалися її упродовж 4 місяців, тепер ставляться скептично. У війську загалом поширена епідемія холери і кількість померлих від неї є значною. У деяких полках щодня помирає від холери 30-60 осіб. Криваві втрати в останніх боях були безпрецедентні. І це попри величезні зусилля. Зокрема, під Грубешовом були невдало розгорнуті(?) 7 дивізій. Настрій розбитих підрозділів безпорадний(?) Панує невдоволення командуванням та переконання, що усі суворі заходи є беззмістовні. Населення ставиться до подій байдуже… Розвідка доповідає також про успішні бомбові удари наших літаків.

Російські газети усе ще повідомляють, що бойові дії точаться у Карпатах та поблизу Перемишля, а також, що Львів буде відбитий. Вони налаштовані оптимістично й очікують нового наступу задля відвоювання Галичини. Але цей наступ буде вже інакший, ніж попередній. Цього разу планують оточення в районі Кєльце – Краків. Із розмов він також чув, що у Рівному споруджують потужні укріплення, що усі гірські хребти сильно укріплюються, оборонна лінія активно розбудовується та маскується, а також зміцнюється сильними перешкодами з колючого дроту. Натомість бетонні роботи не ведуться.

Росіяни використовують багато таємних агентів, які здаються у полон у російській уніформі і згодом будуть із нього втікати. Російський генерал-комендант Перемишля заарештований і буде відправлений через Володимир Волинський до Росії та відданий під військовий суд. Кажуть, що він продав Перемишль.

Львів, 22 серпня 1915.

* * *

Документ 3.

Захоплений лист пораненого російського вояка до товариша на фронті.

1915 р., 3-го червня.

Здоров був, вельмиповажаний товаришу Сергійку.

Ти написав нам додому запит стосовно мене. А я ж тобі надіслав листа …-го травня з Москви. Мабуть, ти його не одержав. Дорогий товаришу, я лежу в Москві. Як приїхав, мене сильно трусило. Визнали, що у мене лихоманка й тиф. Однак тепер почуваюся краще… і вже не трусить. Мабуть, незабаром видужаю і поїду до вас на позиції. Нас ще не пускають на прогулянку.

Тут у Москві була маніфестація, громили німецькі магазини, хто на що натрапив. У магазинах усе шматували навпіл і усе ламали, а коли усе пошматують і поламають, негайно підпалюють і грабують. А німців били насмерть, багатьох перетопили у Москва-ріці. Якщо підпливають до берега, кидали у них каміння і відштовхували від берега. Розбили винний завод, усі перепилися. П’яні наступного дня пішли й хотіли розгромити банк. Але тут їх зустріли солдати і козаки, так що перебили багатьох. Перепилися вина 100 осіб, а ще хлопчиків віком від 12 років спилося 85 осіб. Уночі ми дивилися у вікно й гадали, що горить уся Москва. Горіли німецькі магазини у різних місцях. У двох німецьких домах знайшли артилерійські набої, в одному 12 скринь і 4 берданки, в іншому – 4 шрапнелі. Тільки це трапилося 28-го і 29-го травня. Але тепер усе заспокоїлося.

Дорогий товаришу Сергійку, тепер, щойно отримаєш мого листа, одразу напиши, де ви тепер перебуваєте, на тій чи іншій ділянці фронту. Тепер надсилаю тобі іншого листа, адже щойно я дістався Москви, відразу написав тобі, але той лист, мабуть, не дійшов. Більше писати нічого. Тож прощавай. Надалі твій друг і товариш І. Є. Матвеєв.

Вибач, що погано написав, позаяк у мене все ще тремтять руки. Воне ще не зміцніли, як слід. Із нетерпінням чекаю відповіді. Напиши, як тебе по-батькові. Моя адреса Москва, Горохова вулиця, будинок №22, Болдирева 2-й поверх, 35 палата. Івану Єгоровичу Матвеєву.