Пошуково-ексгумаційні дослідження поховань стрільців Карпатської Січі на Верецькому перевалі

Квітень 6, 2016 dolyalviv Статті

Героїчні події Карпатської України залишили яскравий слід в новітній історії України. Більш як 70 років тому на землях Закарпаття з ініціативи Августина Волошина було проголошено Українську незалежну державу, яка стала символом національних прагнень української громадськості краю.

Історії Карпатської України присвячено багато наукової і науково-популярної літератури.[1] В ряді досліджень детально описано процес становлення молодої держави та її трагічну долю в результаті вторгнення Угорщини в середині березня 1939 р. Після відступу Чехословатського війська основним супротивником регулярній і добре озброєній гортистській армії стали малочисленні та погано вишколені загони Організації народної оборони «Карпатська Січ». Саме членам цього парамілітарного утворення випало сповна пізнати велич самопожертви  та  гіркоту поразки.

Одним із районів, де без суду і слідства було розстріляно кілька сотень вояків Карпатської Січі був Верецький перевал. За свідченням очевидців 17 березня 1939 року полонених січовиків 7-8 колонами по 70-80 осіб угорські жандарми і гонведи вивели на перевал між селами Верб’яж і Климець. Це були в основному галичани – громадяни Другої Речі Посполитої, які за завданням ОУН, а то й власної ініціативи, потрапили в Карпатську Україну для підтримки національного руху. На новоутвореному кордоні Угорщини з Польщею конвоїри передали їх польській прикордонній службі – KOP («Korpus Ochrony Pogranicza»). Прикордонники спочатку розмістили полонених у казармах. Наступного ранку, знову поділивши на колони, відконвоювали вздовж лінії кордону ліворуч і праворуч на півтора-два кілометри і розстріляли над закарпатськими селами Нова Розтока і Верб’яж, та між Петросовцею, Жупанами й Лазами. Зокрема, свідком цих подій був тодішній директор Верб’язької школи Іван Гетроці.[2] Убитих січовиків місцеві селяни поховали на Верецькому перевалі, за кілька метрів від лінії тодішнього кордону. На братській могилі поставили дерев’яний хрест.[3]

Інші групи оборонців Карпатської Січі було розстріляно праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини. Староста села Нова Розтока Юрій Голянич організував людей для поховання убитих. Згідно свідчень Івана Джугля, який проживав неподалік місця розстрілу, січовики були одягнуті у військовий і цивільний одяг. За його словами тут було страчено 230 вояків Карпатської Січі.[4]

Таким чином загальна кількість захисників українського Закарпаття, розстріляних на Верецькому перевалі, могла становити від 500 до 600 осіб.[5]

Про страшну долю галичан згадував у своїх творах В. Гренджа-Донський. «В Тячеві, при допомозі польського шпигуна Пінязя, мадяри порозділювали галичан, щоб відтак передати їх полякам. Виснажених голодом, бо протягом п’ятьох днів у тячівській в’язниці не дали їм нічогісько їсти, змасакровані до каліцтва, без одягу, бо стягнули з них усе – плащі, блюзи, черевики…, – мадяри посадили на вантажне авто, пов’язали руки, поприв’язували один до одного і проти вітру в холоді дня 23-го березня вивезли їх під польську границю і під горою Татарівкою передали полякам. Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах мадярів всіх їх розстріляли…»[6]

 «За Ясіня-Репеговом, на польському кордоні, за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько-польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків-галичан. Незабаром привели 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кількох із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх ескортували… Галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах. По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях. Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями. Відтак гонведи… одного за другим розстрілювали…

Розіп’яті герої віддавали свої шляхетні душі словами: «Слава Україні!» і співом «Ще не вмерла Україна…»[7]

Про цю ж саму подію розповідає учасник оборони Закарпаття, старшина Карпатської Січі Василь Филонович у своїх спогадах «Березневі дні Карпатської України»[8]

Такі дії поляків можна пояснити тим, що більшість розстріляних на Верецькому перевалі галичан були членами або симпатиками ОУН, а отже – потенційними противниками Другої Речі Посполитої. Як зазначає польський дослідник М.П. Дешчинський в монографії «Ostatni egzamin. Wojsko Polskie wobec kryzysu czechosłowackiego 1938-1939» (Warszawa, 2003), в інструкції, виданій генералам Казіміжу Фабрици і Мечиславу Боруті-Спєховичу, зазначалося, що у зв’язку з просуванням угорської армії до польської границі «…групи – навіть досить сильні – січовиків і українських відділів хотітимуть перейти на нашу сторону. Очевидно, не можна допустити цього проникнення… З наказу Пана Маршалка[9] цих січовиків треба стріляти, але якщо здаються в полон – розброювати та інтерновувати. Інша справа, що Пан Маршалок не хотів би, щоб вони взагалі дісталися наших сторін, навіть будучи інтернованими. Краще відправити їх назад на Русь (Закарпаття – Я.О.) , нехай угорці з ними дають раду…» (переклад і виділення курсивом – Я.О.)[10] Таким чином, майбутнє січовиків-галичан було вирішено на вищому державному рівні республіки Польща. Навіть якщо припустити, що польська сторона й намагалася повернути полонених назад, угорці мали всі підстави настояти на своєму – галичани  були громадянами Речі Посполитої. Очевидно, щоб виконати наказ Сьміґли–Ридза керівництво КОПу дало вказівку розстріляти січовиків на новоствореному польсько-угорському кордоні, а тіла закопати на угорській стороні.

Впродовж тривалого часу місця поховань стрільців були об’єктами пам’яті місцевого населення. З новою силою тема «українського Закарпаття» ожила з початком 1990-х років. Нажаль, вивчаючи документи і друкуючи томи досліджень, науковці та краєзнавці не провели опитування ще живих тоді свідків про могили січовиків, не позначили їх на планах і картах. Зараз, через складні особливості рельєфу, зміни місцевості, пов’язані з активною господарською діяльністю в період радянсько-колгоспного ладу, байдужість, а то й відверте небажання допомогти з боку окремих місцевих жителів, відшукати їх надзвичайно важко.

З 2008 р. пошукові роботи на місцях розстрілів стрільців Карпатської Січі на Верецькому перевалі проводить Комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля». Впродовж п’яти років було опрацьовано значну кількість джерел та історичної літератури, опитано мешканців сіл Верб’яж, Лази Воловецького р-ну Закарпатської, Климець і Жупани Сколівського р-ну Львівської областей, проведено польові розвідки на місцевості. В результаті цього на території вододільного хребта між селами Верб’яж–Климець та Лази–Жупани вдалося знайти і дослідити два захоронення січовиків.

Перша могила була виявлена у 2008 р. на північно-східній околиці с. Верб’яж. Встановлено, що в околиці колишнього села Нова Розтока (у грудні 1966 р. за рішенням Закарпатського облвиконкому воно включене до складу с. Верб’яж) знаходилося 3 масові поховання. Згідно слів Ганни Кробинець (1925 р.н.) на найбільшому із них в ур. Купиновата стояв великий дерев’яний хрест. Полонених січовиків конвоювали на перевал колоною. Більшість із них були молоді хлопці віком 17-18 років, одягнуті як у військові однострої, так і цивільний одяг, без поясів і шнурівок на взутті. З ініціативи місцевого священика селяни зносили вбитих у великі братські могили. Яма в ур. Купиновата була заповнена до верху і тому лише злегка прикрита землею. Весною, після того як зійшов сніг, дикі свині розрили поховання. Аби запобігти цьому люди висипали там невисокий курган. Однак в радянський час зсув ґрунту знищив усі сліди могили, перекривши її товстим шаром глини і каміння.

У зв’язку з тим, що за станом здоров’я інформатор не змогла показати названі місця, пошуковій групі КП ЛОР «Доля» вдалося відшукати лише один із трьох згаданих об’єктів. Він знаходився на відстані біля 500 м на північний захід від символічної могили, насипаної на хребті на початку 1990-х років в честь загиблих січовиків, в ур. «Талабучина долинка». На відстані біля 30 м вище пролягає дорога, яка розмежовує Закарпатську і Львівську області. За адміністративно-територіальним поділом зазначена територія відноситься до земель Верб’язької сільської ради.

Місце поховання виділялося ледь помітним заглибленням прямокутної форми, яке утворилося в результаті просідання землі. Розміри ями складали: ширина – 1,5 м, довжина – 3 м і глибина від сучасної поверхні до рівня залягання людських останків – 1,2 м.

Суглинковато-кам’янисте заповнення об’єкта вирізнялося меншою щільністю ґрунту і перемішаністю стратиграфічних нашарувань. Людські остеологічні залишки виявлено на глибині 1,2-1,4 від сучасної поверхні. Тіла були хаотично скинуті в яму, перекриваючи один одного. Стан збереження кісткової тканини поганий: в результаті кислотних властивостей суглинковатого ґрунту вона набула темно-бурого кольору, частково втратила міцність, а в окремих випадках повністю розклалася. Певного порядку, за яким тіла покладалися в яму, не спостерігалося, однак більшість із них лежала вздовж довгих стін котловану.

Аналіз остеологічного і речового матеріалів засвідчує, що у могилі знаходилися останки здебільшого молодих людей, одягнутих у теплий, сукняно-шерстяний одяг цивільного та військового крою. Знайдено залишки шкіряних поясних ременів, а в одному випадку – рештки офіцерської портупеї. На ногах збереглися чоботи і черевики з кованими підошвами. На взутті спостерігається відсутність шнурівок, на що вказувала очевидець подій Ганна Кробинець.

Особливої уваги заслуговує останок одного із убитих січовиків. Він лежав у куті ями. Через поганий стан збереження скелету вік людини визначено в межах 35-50 років. Чоловік був одягнутий у військовий одяг, на ногах – шкіряні чоботи з кованими підошвами. Серед особистих речей – залишки офіцерського ременя портупейного типу, мідний перстень–обручка, монети чехословацької республіки, а також кишеньковий годинник швейцарської фірми «Union Gorlogere» (фото 2). Результати досліджень дозволяють припустити, що похований міг бути старшиною, приймати участь ще в боях Першої Світової війни і за завданням ОУН був скерований на Закарпаття для вишколу молодих стрільців. Нажаль, сподівання виявити на знайденому годиннику ініціали власника не виправдалися.

Комплекс інших предметів, знайдених під час ексгумаційних досліджень, складався із фрагментів шкіряних поясних ременів, двох складних кишенькових ножів, пластмасового гребеня «The Star», решток зубної щітки з клеймом «Rekord. Parfumerie Mukačevo», двох дзеркал, залишків ліхтарика, ґудзиків від верхнього та нижнього одягу, окремих монет і двох гаманців з монетами Чехословацької республіки міжвоєнного періоду (фото 1). Хронологія останніх охоплює період 1922-1938 років.

Загальна кількість виявлених в досліджуваному об’єкті людських останків складає десять осіб. Через поганий стан кісткового матеріалу слідів кульових поранень простежити не вдалося. Серед останків не було знайдено також й самих куль. Це можна пояснити тим, що розстріли проводилися з близької відстані із гвинтівок і кулеметів, набої яких мають велику потужність, а тому кулі «прошивали» тіло на виліт, не зупиняючись в ньому.

Як припускає учасник подій березня 1939 р. на Закарпатті,  працівник штабу Карпатської Січі Євген Стахів, це могло бути поховання загиблих стрільців прикордонного відділу Карпатської Січі, який стояв на заваді польським диверсантам здійснювати акції саботажу. В такому випадку знайдені останки старшини з портупеєю належать коменданту цього підрозділу Степану Гинилевичу. На думку Є. Стахіва в тій же могилі може бути похований інший боєць прикордонного відділу Матій (“Мацько”) Гасин – брат майбутнього полковника УПА Олекси (“Лицаря”) Гасина.[11]

Подальші пошукові дослідження в околиці с. Верб’яж у цей час не принесли бажаних результатів. Тому у 2010 р. було проведено збір інформації про можливі місця поховань серед жителів сусіднього с. Лази Воловецького р-ну. За допомоги секретаря Лазівської сільської ради  Івана Дербаля вдалося відшукати свідка – місцевого мешканця Михайла Ґриґу, 1922 року народження. Він розповів, що події відбувалися 25 або 26 березня 1939 р. (за іншими даними 18 березня). У післяобідню пору у селі почули постріли з боку нового польсько-угорському кордону. На другий день, незважаючи на небезпеку для життя, Михайло з товаришем піднялися на хребет і побачили у старому австрійському капонірі з часів Першої світової війни нашвидкуруч прикопані тіла січовиків. Як розповів М. Ґриґа, це місце залишилося неторканим до сьогодні. У 1990 р. в пам’ять про події з ініціативи громади с. Жупани Сколівського р-ну на хребті було насипано символічну могилу і поставлено хрест з написом: «На цьому місці 18.03.1939 р. польськими пограничниками було розстріляно і похоронено 21 стрільця Карпатської Січі, котрі відстоювали незалежність від Угорщини Карпатської України, очолюваної Августином Волошиним. Слава героям. С. Жупаня. 1990». Нажаль, відшукати розташовану неподалік яму з останками січовиків тоді ніхто не спробував…

Слід зазначити, що згідно інформації місцевих жителів, неподалік хреста знаходилося ще одне захоронення стрільців, але воно було знищене бульдозерами під час облаштування території для радгоспного поля.

Михайло Ґриґа показав приблизне місце могили. Детальне вивчення цієї ділянки дозволило ствердити наявність тут оборонних споруд періоду Першої світової війни, в тому числі й об’єкта, який нагадував артилерійський капонір. І хоча його північна частина останнього була перекрита земляним валом, нагорнутим бульдозерами в 1950-х роках під час очищення вершини хребта для сільськогосподарських угідь, південна сторона простежувалася досить добре. Закладення в межах досліджуваної ділянки кількох шурфів дало позитивний результат. В одному із них, на глибині 0,5 м від сучасної поверхні, вдалося виявити людські скелетовані залишки. Зокрема, було натраплено на нижні кінцівки не менш як трьох осіб.

Об’єкт знаходився на північно-східній околиці села Лази, на відстані біля 1,5 км від краю населеного пункту та в 100 м південніше (нижче по схилу) від вищезгаданої символічної могили. Стратиграфія нашарувань в цьому місці складає наступне: під дерновим шаром до глибини 0,3-0,5 м залягав шар суглинку з численними вкрапленнями каменю. Нижче – кам’янистий материк. Дещо іншою вона виявилася на місці капоніра. Тут глибина залягання основи знаходилася на відмітці 1 м від сучасної поверхні. Долівка виглядала рівною і добре втрамбованою.

Ексгумаційні роботи проводились згідно «Тимчасового порядку здійснення на території України пошуку, ексгумації та перепоховання останків осіб, які загинули внаслідок воєн, депортацій та політичних репресій». Зокрема, було отримано дозволи Державної служби з питань національної культурної спадщини і Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, погодження їх з Управлінням охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації, Управлінням культури Закарпатської обласної державної адміністрації, а також місцевими органами самоврядування. Дослідження відбувалися шляхом розкриття виявлених останків вручну за допомогою лопат, совків і щіток (фото 3).

Розкопками встановлено, що людські скелетовані залишки лежали на глибині 1 м від сучасної поверхні в ямі розмірами 4х3 м. Розкриття об’єкта показало, що він мав санітарний характер: тіла були скинуті нашвидкуруч, лежали переважно долілиць або на боку, хаотично перекриваючи одне одного. Серед супровідного матеріалу виявлено залишки тканини від одягу штатського та військового зразків, рештки цивільного та армійського взуття з кованими підошвами тощо.

Загальна кількість виявлених в об’єкті людських останків складала сім осіб. Стан збереження людських остеологічних залишків поганий через несприятливі умови перебування в суглинкового-кам’янистому ґрунті. Деяка частина дрібних кісток (фаланги пальців, ребра тощо) розклалася. У двох випадках на черепних коробках виявлено отвори від кульових поранень (фото 4). Це свідчить, що поранених січовиків добивали пострілом у голову. Очевидно, страта здійснювалася за межами ями, оскільки гільз від стрілецької зброї на місці досліджень знайти не вдалося.

Під час ексгумаційних досліджень віднайдено нечисленний матеріал, який вказує на час виникнення поховання та його військовий характер. Це деформовані кулі, які використовувалися в набоях до польського карабіна системи «Маузер» калібру 7,92 мм і пістолета «Радом ВіС 35» («Radom ViS wz.1935») калібру 9 мм, залишки тканини від військових одностроїв та взуття чехословацького зразка. Особистих речей виявлено досить мало: фрагмент пластмасового гребінця чорного кольору з надписом польською мовою «NIEŁAMLI[WY]», пластмасові та металеві ґудзики від нижнього і верхнього одягу, стальні рамочні пряжки із рештками поясних ременів, залишки шерстяного светра із застібкою-«блискавкою» з клеймом «LUСO» і датою «1930» (фото 5). Загальне число предметів складає 20 одиниць.[12] Невелика кількість знахідок дозволяє припустити, що після вбивства солдати розстрільної команди пограбували загиблих, забравши їхні особисті речі.

Останки віднайдених січовиків були перезахоронені на території майбутнього меморіалу «Герої Карпатської України» на хребті між селами Верб’яж і Климець. Процес перепоховання включав поминальну відправу за участю духовенства, військових, представників громадських організацій і громади навколишніх сіл.

Таким чином, в результаті пошуково-ексгумаційних досліджень, проведених Комунальним підприємством Львівської обласної ради «Доля» на Верецькому перевалі, було виявлено дві масові могили захисників Карпатської України. Документальні свідчення, наявність кульових отворів в черепних коробках, а також знахідки деформованих куль від польської стрілецької зброї дозволяє припустити, що розстріли були здійснені солдатами «Корпусу Охорони Границі» за вказівкою вищого керівництва Другої Речі Посполитої.

Ярослав Онищук, Святослав Шеремета.

Бібліографічні дані першого опублікування статті:

Онищук Я., Шеремета С. Пошуково-ексгумаційні дослідження поховань стрільців Карпатської Січі на Верецькому перевалі //Українофобія як явище та політтехнологія: Збірник статей. –Львів, 2014. –Вип. 1. –С. 60-69.

Фото 1. Матеріали з поховання січовиків в околиці с. Верб’яж.

Фото 2. Годинник швейцарської фірми «Union Gorlogere».

Фото 3. Процес досліджень поховання в околиці с. Лази.

Фото 4. Сліди кульових поранень на черепних коробках загиблих.

Фото 5. Матеріали з поховання січовиків в околиці с. Лази.

[1] Вегеш М. Карпатська Україна. Документи і факти. –Ужгород, 2004. – 432 с; Бірчак В. Карпатська Україна. Спомини й переживання. –Ужгород, 2007. –200 с.; Худанич В. Січове братство Карпатська Січ. –Ужгород, 2005. –292 с.; Єфремов С. Бої 14-15 березня 1939 року на Карпатській Україні. – Вид-во “Гражда”, 2009. –100 с.; Филонович В. Березневі дні Карпатської України. –Суми, 2009. –96 с; Гренджа-Донський В. Шастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. –Ужгород, 2002. –516 с.; Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України //Дзеркало тижня. –№10, 13-19 березня 2004 р. та ін.

[2] Худанич В. Січове братство Карпатська Січ. –Ужгород, 2005. –С. 57.

[3] Там само.

[4] Там само.

[5] Там само. –С. 58.

[6] Там само. –С. 315.

[7] Гренджа-Донський В. Шастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. –Ужгород, 2002. –С.314.

[8] Филонович В. Березневі дні Карпатської України. –Суми, 2009. –С. 53-54.

[9] Головнокомандувача збройними силами Другої Речі Посполитої Едварда Сьміґли-Ридза (Edward Śmigły-Rydz)

[10] Deszczyński Marek Piotr. Ostatni egzamin. Wojsko Polskie wobec kryzysu czechosłowackiego 1938-1939. –Warszawa, 2003. –S. 326-334.

[11] Розстріляні на перевалі могли бути прикордонниками Карпатської України //Історична правда. 17.08.2011. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/short/2011/08/17/52694/

[12] Знайдені в похованнях матеріали передані на збереження у фонди Музею історії визвольної боротьби України – відділ Львівського історичного музею.